От коли ти сидиш вся така млосна, нога на ногу, із сигареткою, у червоному манікюрі, вилиці лисніють герленом, шия пахне діором, сидиш, сиш ти, сучка, і скаржишся якійсь смертельно втомленій від власних проблем людині на якусь свою хєрь, в стилі того, що у тебе сексу 2 місяці не було, або натхнення не було півроку, або у тебе параноя, і тобі здається, що всі навкруги тебе обманюють. У мене вже мізки закипають, чим більше про це думаю, тим менше розумію, я... - і очі робиш такі круглі-круглі, от так, ага, вони в тебе завжди робляться круглі на слові "я", як у миші яка какає, ще б, це ж найважливіше слово! Отож, уявила б ти, що людина, з якою ти розмовляєш, дві години тому довідалась, що у неї неоперабельний рак, і ще нікому навіть не сказала про це, тому що не знає як, просто дивиться на тебе і киває і думає: Боже мій, про що вона? що вона несе? Мені б її проблеми. От що ця людина думає.
Ти, звісно, забула ту ніч, коли ти лежала на газоні під зірками, виглядаючи, коли ж, ну коли нарешті під'їде автомобіль, з якого вийде той, хто повинен тебе захистити, лежала, ховаючи від світла руки і обличчя, там, у кущах, молячи Бога, щоб не попастися нікому на очі раніше, ніж під'їде автомобіль. Коли твоє серце билося так голосно, що вуха закладало, скажи, ти думала про якусь прокляту хєрь типу натхнення, або загробного життя, ти думала взагалі про щось?.. Якщо ти не пам'ятаєш, я скажу тобі, ти не думала; не знаю, що там із твоєю безсмертною душею, але в ті хвилини в тебе було тільки тіло, яке хотіло жити, і вмовляти його було дарма, воно б не повелося ні на які твої роздуми, воно хотіло діяти саме, і тільки так, як необхідно, щоб не здохнути. Ні, ми не будемо зараз давати Фінчера, не будемо виймати тебе із твого затишного красивого маленького світу і поміщати в умови смертельної небезпеки, щоб трошки тебе осмикнути і освіжити. Просто щоразу, коли тобі захочеться поскаржитися, подумай про ту людину, що дві години тому довідалась, що хвора, чорт забирай, така хвора, як тобі і не снилося, і от вона сидить, мовчить, дихає - і не може надихатись.
вівторок, 18 грудня 2007 р.
Дєтка
неділя, 9 грудня 2007 р.
Провал особистих жахів
Веселіше всього спілкуватися з людьми, у яких у минулому величезний_бездонний_провал особистого жаху. Дівчата і хлопці з історією, як кажуть. Після якогось порогу психіка перебудовується і цинічна емпатія стає основною реакцією на проблеми і щастя. Трансформація через немислиме, ага. Це навіть не вогонь, вода та мідні труби, це щось ще. Інша категорія.
Після такого люди дуже гостро відчувають і переживають щастя "тут і зараз". Вміють цінувати його, вміють створювати його, впиратися заради цього і не кидати почате по дорозі. Тому що страшніше вже не буде. Вірніше, вони щоразу внутрішньо бояться, що буває і буде гірше, але загартування таке, що одним "гірше" більше, одним менше - вже нема різниці. Звичний жах.
З цим важко жити, але в той же час це створює легкість, легковажність саме через те, що розумієш, де межа. І наскільки до неї далеко. У повсякденному потоці життя до по-справжньому страшного не доберешся, тому стає простіше імпровізувати, грати й розважатися навіть у, здавалося б, найнедоречніших ситуаціях. Внутрішня свобода.
І крім гострої реакції на щастя такі люди дуже своєрідно реагують на справжні проблеми - моментально перемикаючись у режим вирішення проблем. Без рефлексії, без зовнішньої емпатії, без емоцій, без підлаштування під чужий стан, без зупинок. Зупинки будуть потім, спочатку рішення.
