середа, 3 жовтня 2012 р.

Все як завжди


Все як завжди. Часто цими словами ми можемо змалювати своє життя. Як завжди, ми встаємо вранці на роботу або навчання в звичний для нас час. Зробивши всі справи, намагаємось, як завжди, вийти з дому, щоб встигнути на маршрутку, яка приходить, як завжди. На роботі або навчанні все проходить, як завжди, і ми повертаємось додому. День минув, як завжди.

І так день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Наше життя проходить непомітно, тому що все як завжди. А вихідні? Що вони? Як ти їх проводиш? Ти ж не їздиш на велосипеді, не сидиш у кафе з друзями, не ходиш з ними в кіно. А якщо і робиш це, то дуже рідко, правда? Хоч це і не стрибки з парашутом чи пірнання з аквалангом, але вихідні проходять вдома, за комп'ютером — власне, як завжди.

І тебе вже, напевно, дратує це постійне «як завжди» в тексті, то чому ж вони не дратують тебе в житті?

До речі, як сьогодні пройшов твій день?

середа, 9 травня 2012 р.

За Родину, за Сталина? За Родину заставили!


— Діду, я пишаюсь тим що ти зробив!
— Синку, я шкодую про те, що це було.

Люди кажуть «Ми перемогли!» Але кого вони перемогли самі? Ми — це наш народ? А в Польщу 17 вересня 1939 року теж ваш народ? І у Фінляндію у листопаді того ж року? Чи як СРСР війну починає, так це випадкові люди все зробили, а як на нас напали, так ми, мій народ.

9 травня має бути не торжеством перемоги. Це може бути скорбота за тими, хто пішов, хто загинув через ідіотизм окремих людей та їх амбіцій. Війна — це страшно і жахливо, а пишатись плодами війни — це тупо.

Якось журналіст спілкувався з дідом-ветераном:
— Ви пишаєтесь вашим подвигом, вашою перемогою?
— А чим тут пишатись, синку? Я до Берліну дійшов. Я ось радію зараз, що живим залишився, що дружину свою знайшов, дітей, онуків виростив. Я радий, що ось зараз з тобою поговорити можу. Що погода сьогодні хороша. Я шкодую, що з друзями своїми поговорити вже ніколи не зможу. Я шкодую про те, що війна взагалі була. Мені шкода тих людей, яких я вбивав, хоча вбивати треба було — або вони мене, або я їх. Не тому, що ми один одному зла бажали, просто час був такий. Сказали зверху — роби. І ми робили. І ми, і вони. Інакше свої б у спину вбили, за зраду Батьківщині. Не підеш — свої вб'ють. Підеш — там теж вб'ють. А там такі самі молоді хлопці, як я, з тієї сторони окопу. Їм теж остогидла ця війна, вони теж додому хочуть. Але їм потрібно йти вперед, тому що такий наказ. А нам треба втриматись, тому що позаду сім'я, діти, батьки. Різна мета, але біда наша — однакова. Я живий, у мене є сім'я, діти, онуки. Ними — я пишаюсь. А війна — це вбивство. Це не те, чим можна пишатися. Нічим тут пишатись.

Для тих, хто пройшов війну, вона стала дуже важливою, але лише однією з подій в житті. Не можна воювати 4 роки для того, щоб все життя думати лише про війну. Війна залишається епізодом для тих, хто вижив. Вижили, і далі продовжують. Ніякого відношення пам'ятники, монументи, музеї та інша пропаганда не мають до життя. Думають залишок життя про війну лише неврівноважені.

Святкування Дня Перемоги, військовий парад — це маскарад, який вже давно нікому не потрібний. Це, мабуть, найбільш вульгарне, лицемірне й бридке свято у світі. Але людям потрібне шоу. Людям байдуже, що країна у лайні. Людям байдуже, що там взагалі було. Людям байдуже, що ветерани, які пам'ятають і знають, що там було, теж в лайні. Головне, що ми комусь надерли зад. Це тааак круто. Я навіть не знаю, з чим цю вакханалію порівняти. Ну, мабуть, це як святкувати рідзво Христове, поки Христос десь на вокзалі клянчить кілька копійок на хліб.



Георгієвські стрічки — це взагалі окрема тема. Це не символ пам'яті. Це елемент нагороди. Кольори стрічки — чорний і помаранчевий — значать «дим і полум'я» і є знаком особистої доблесті солдата, яку він проявив в бою.

Але з року в рік чиновники підтримують культ — культ Дня перемоги. Священний трепет, слова про пам'ять, нудотна турбота про ветеранів — все це викликає напади блювоти. Встановлення нових пам'ятників і меморіалів. Чи не збожеволіли люди?

Все це не має ніякого відношення до перемоги. Ветеранам 60 років вселяють героїзм і велич вчинків, вони під старість навіть починають самі в це вірити. У житті ніякого героїзму і величі вчинків не існує. Існують патріотизм, помста, необхідність померти, боротьба за виживання та інші людські якості. Обожнювати ці якості — така ж дурість, як молитися мощам.

Пам'ятники Великої вітчизняної війни позбавлені смаку. Площі, оформлені вічним вогнем — апофеоз брежнєвської школи архітектурно-містобудівної деградації і непрофесіоналізму. Стели, які стоять у кожному районі, жахливі. Найголовніше, що стела із звичайного бетону тут же стає священною — її не можна ні чіпати, ні знести. Хоча по суті вона — шматок бездушного каменю. Але всі бояться про це сказати вголос, тому що «наші діди воювали за нас».

Після перемоги над Наполеоном встановили, може, 20 пам'ятників. Після перемоги над Гітлером — десятки тисяч. І ставлять досі.

Одразу після війни пам'ятники були скромні, а з часом День перемоги став офіційним приводом вкрасти грошей під приводом необхідних жертвоприношень новому культу. День перемоги ввели через 20 років після дня перемоги — в 1965 році. Значить, тим, хто дійсно згадував перемогу за життя, вихідний був не потрібен.

середа, 15 лютого 2012 р.

Історія Дня святого Валентина



Історія свята дня святого Валентина бере свій початок з Луперкалій Стародавнього Риму. Луперкалії — фестиваль еротизму на честь богині «божевільного» кохання Juno Februata і бога Фавна (Луперк — одне з його прізвиськ), покровителя стад, який відзначався щороку 15 лютого.
Головною частиною фестивалю Луперкалій було жертвоприношення тварин. З їхніх шкур виготовлялися бичі, за допомогою яких після бенкету молоді люди пороли жінок. Це стало дуже поширеним ритуалом в Римі, в якому брали участь навіть члени знатних родин.

В день свята Луперкалії приносили в жертву козлів. Після жертвопринесення відбувався жертовний бенкет з дотриманням наступного звичаю: двоє знатних юнаків вели до місця заклання козлів, один з жерців торкався їх чола жертовним закривавленим ножем, інший обтирав кров вовною, змоченою молоком. Ймовірно, цей звичай вказує на стародавні людські жертвоприношення як на задобрювальний акт.

Після ритуальної трапези луперки, озброївшись шматками шкур і роздягнувшись догола, бігали по місту, шмагали всіх зустрічних шматками шкур. Жінки охоче підставляли тіла під удари, оскільки вважалося, що удар луперка допомагає легше звільнитися від тягаря.

Святкування Луперкалій завершувалися своєрідною лотереєю. Дівчатка-підлітки писали в записках свої імена і кидали ці записки у величезну урну, а потім кожен чоловік витягував з урни ці записки. Дівчинка, ім'я якої витягав чоловік, ставала його сексуальним партнером на цілий рік до наступних свят. Таким чином у людей свято асоціювався з вільною любов'ю і сексом.
У 496 році Папа Геласій I (Папа Римський) замінив Луперкалії святкуванням Дня Святого Валентина.

Спочатку Валентин був римським пресвітером. Потім римляни влили йому в зад свинець. Потім відрізали яйця. Потім змусили їх з'їсти. І тільки потім відрубали голову. Сталося це як, як відомо, за часів імператора Caesar Marcus Aurelius Claudius Augustus.

День його смерті став святом закоханих і взагалі великого сексу не через анально-генитально-оральної катувальної схеми, а тому що треба було витиснути із звичаїв римського народу свято Луперкалій. 14 лютого юнаки та дівчата, ворожачи, отримували ім'я закоханого партнера на рік. Схему ворожіння зберегли. Ім'я партнера поміняли на ім'я святого покровителя. Нова назва прижилася. Пам'ять про старий звичай залишилася.

Як би ви не провели цей день, боюся, що Валентин провів його ще гірше.