середу, 9 травня 2012 р.

За Родину, за Сталина? За Родину заставили!


— Діду, я пишаюсь тим що ти зробив!
— Синку, я шкодую про те, що це було.

Люди кажуть «Ми перемогли!» Але кого вони перемогли самі? Ми — це наш народ? А в Польщу 17 вересня 1939 року теж ваш народ? І у Фінляндію у листопаді того ж року? Чи як СРСР війну починає, так це випадкові люди все зробили, а як на нас напали, так ми, мій народ.

9 травня має бути не торжеством перемоги. Це може бути скорбота за тими, хто пішов, хто загинув через ідіотизм окремих людей та їх амбіцій. Війна — це страшно і жахливо, а пишатись плодами війни — це тупо.

Якось журналіст спілкувався з дідом-ветераном:
— Ви пишаєтесь вашим подвигом, вашою перемогою?
— А чим тут пишатись, синку? Я до Берліну дійшов. Я ось радію зараз, що живим залишився, що дружину свою знайшов, дітей, онуків виростив. Я радий, що ось зараз з тобою поговорити можу. Що погода сьогодні хороша. Я шкодую, що з друзями своїми поговорити вже ніколи не зможу. Я шкодую про те, що війна взагалі була. Мені шкода тих людей, яких я вбивав, хоча вбивати треба було — або вони мене, або я їх. Не тому, що ми один одному зла бажали, просто час був такий. Сказали зверху — роби. І ми робили. І ми, і вони. Інакше свої б у спину вбили, за зраду Батьківщині. Не підеш — свої вб'ють. Підеш — там теж вб'ють. А там такі самі молоді хлопці, як я, з тієї сторони окопу. Їм теж остогидла ця війна, вони теж додому хочуть. Але їм потрібно йти вперед, тому що такий наказ. А нам треба втриматись, тому що позаду сім'я, діти, батьки. Різна мета, але біда наша — однакова. Я живий, у мене є сім'я, діти, онуки. Ними — я пишаюсь. А війна — це вбивство. Це не те, чим можна пишатися. Нічим тут пишатись.

Для тих, хто пройшов війну, вона стала дуже важливою, але лише однією з подій в житті. Не можна воювати 4 роки для того, щоб все життя думати лише про війну. Війна залишається епізодом для тих, хто вижив. Вижили, і далі продовжують. Ніякого відношення пам'ятники, монументи, музеї та інша пропаганда не мають до життя. Думають залишок життя про війну лише неврівноважені.

Святкування Дня Перемоги, військовий парад — це маскарад, який вже давно нікому не потрібний. Це, мабуть, найбільш вульгарне, лицемірне й бридке свято у світі. Але людям потрібне шоу. Людям байдуже, що країна у лайні. Людям байдуже, що там взагалі було. Людям байдуже, що ветерани, які пам'ятають і знають, що там було, теж в лайні. Головне, що ми комусь надерли зад. Це тааак круто. Я навіть не знаю, з чим цю вакханалію порівняти. Ну, мабуть, це як святкувати рідзво Христове, поки Христос десь на вокзалі клянчить кілька копійок на хліб.



Георгієвські стрічки — це взагалі окрема тема. Це не символ пам'яті. Це елемент нагороди. Кольори стрічки — чорний і помаранчевий — значать «дим і полум'я» і є знаком особистої доблесті солдата, яку він проявив в бою.

Але з року в рік чиновники підтримують культ — культ Дня перемоги. Священний трепет, слова про пам'ять, нудотна турбота про ветеранів — все це викликає напади блювоти. Встановлення нових пам'ятників і меморіалів. Чи не збожеволіли люди?

Все це не має ніякого відношення до перемоги. Ветеранам 60 років вселяють героїзм і велич вчинків, вони під старість навіть починають самі в це вірити. У житті ніякого героїзму і величі вчинків не існує. Існують патріотизм, помста, необхідність померти, боротьба за виживання та інші людські якості. Обожнювати ці якості — така ж дурість, як молитися мощам.

Пам'ятники Великої вітчизняної війни позбавлені смаку. Площі, оформлені вічним вогнем — апофеоз брежнєвської школи архітектурно-містобудівної деградації і непрофесіоналізму. Стели, які стоять у кожному районі, жахливі. Найголовніше, що стела із звичайного бетону тут же стає священною — її не можна ні чіпати, ні знести. Хоча по суті вона — шматок бездушного каменю. Але всі бояться про це сказати вголос, тому що «наші діди воювали за нас».

Після перемоги над Наполеоном встановили, може, 20 пам'ятників. Після перемоги над Гітлером — десятки тисяч. І ставлять досі.

Одразу після війни пам'ятники були скромні, а з часом День перемоги став офіційним приводом вкрасти грошей під приводом необхідних жертвоприношень новому культу. День перемоги ввели через 20 років після дня перемоги — в 1965 році. Значить, тим, хто дійсно згадував перемогу за життя, вихідний був не потрібен.