Пригоди одного автомобіля. Nissan 1996 Maxima

Luke Aker виставив свій Nissan 1996 Maxima на продаж. Сам власник професійно займається кінематографом і вирішив належним чином попрощатись зі своїм авто, знявши рекламний ролик.



Ролик сподобався інтернет-користувачам, його помітили ряд інтернет-ЗМІ. Не оминув він увагою і самого виробника — компанію Nissan, яка вирішила викупити автомобіль (вона заплатила за нього $900 і додала зверху ще $1000 з умовою, що Люк направить їх на благодійність). І ось, 6 місяців потому, компанія зняла вже свій ролик і представила на суд глядачів повністю відреставровану машину.

А давай наввипередки до гірки?

— А давай наввипередки до гірки? — запропонував він їй, передчуваючи перемогу.

— Ні, — відмовилась вона — Вихователька сказала не бігати. Отримаємо потім.

— Злякалась? Здаєшся? — він зареготав образливо.

— Ось ще, — фиркнула вона і зірвалась з місця до гірки.

Потім вони сиділи в групі, покарані, під наглядом няні, дивились у вікно як гуляють інші і дулись одне на одне і на виховательку.

— Казала тобі — отримаємо, — бурчала вона.

— Я б тебе перегнав обов'язково, — дувся він — Ти нечесно побігла. Я не приготувався.

— А закладемось, що я швидше за тебе читаю? — запропонував він їй.

— Хахаха, — прийняла вона парі — Ось перевірятимуть техніку читання і подивимось. Якщо я швидше — будеш мій портфель носити весь тиждень.

— А якщо я — віддаєш мені свої яблука весь тиждень! — погодився він.

Потім він сопів по дорозі з двома рюкзаками і бурчав:

— Ну і що! Зате ти не запам'ятовуєш що читаєш і пишеш повільніше. Закладемось?

— А давай пограємо, — запропонував він — Ніби я лицар, а ти ніби дама серця.

— Дурень, — чомусь образилась вона.

— Слабо? — засміявся він — Слабо ніяковіти, побачивши мене? І дурнем не обзивати теж слабо.

— І нічого не слабо, — повелась вона — Тоді ось ще. Ти мене теж дурепою не обзиватимеш і будеш захищати.

— Само собою, — кивнув він — А ти мені алгебру вирішуєш. Не лицарська це справа.

— А ти мені твори пишеш, — усміхнулась вона — Брехати і вигадувати — якраз лицарська справа.

А потім він виправдовувався в телефон:

— А не треба було поводитись як дурепа. Тоді ніхто дурепою і не назвав би. Я, до речі, і вибачився одразу.

— Ти зможеш зіграти закоханого у мене чоловіка? — запитала вона.

— Це непросто, — хитро відповів він — Я тебе дуже добре знаю. А що трапилось?

— На вечірку запросили. А одній йти не хочеться. Будуть лізти різні.

— Нуу, я навіть не знаю, — протягнув він.

— Слабо? — підсмикнула вона.

— І нічого не слабо, — прийняв він пропозицію — З тебе пачка сигар, до речі.

— За що? — не зрозуміла вона.

— Ескорт нині дорогий, — розвів руками він.

А по дорозі додому він бурчав:

— Заграй закоханого, заграй закоханого. А сама по пиці лупить ні за що. Закохані, між іншим, цілуватись лізуть зазвичай.

— Що це? — запитала вона.

— Каблучка. Хіба не очевидно? — промимрив він.

— Нібелунгів? Влади? Якась нова гра?

— Ага. Давай в чоловіка і дружину пограємо, — випалив він.

— Треба подумати, — кивнула вона.

— Слабо? — пересмикнув він.

— І нічого не слабо, — протягнула вона — А ми не заграємось?

— Так розлучимось якщо що. Які проблеми? — хмикнув він.

А потім він виправдовувався:

— А звідки мені знати як пропозиції робляться? Я ж вперше пропоную. Ну хочеш ще раз спробую? Мені не слабо.

— Зіграємо в батьків? — запропонувала вона.

— Давай. В моїх, чи в твоїх? — погодився він.

— Дурень. У батьків власної дитини. Слабо?

— Ого як, — замислився він — Не слабо, звісно, але непросто.

— Здаєшся? — засмутилась вона

— Ні, ні. Коли це я тобі здавався? Граю, звісно, — наважився він.

— Ускладнюємо гру. Ти тепер граєш в бабусю.

— Правда? — не повірила вона.

— 3900, пацан. Слабо тобі в бабусю зіграти?

— А ти в даному випадку в кого граєш?

— У чоловіка бабусі, — засміявся він — Як я можу в бабусю грати?

— В ді-ду-ся. Як би ти не молодився, — засміялася вона — Чи слабо?

— Куди ж я подінусь.

Вона сиділа біля його ліжка і плакала:

— Здаєшся? Ти здаєшся, чи що? Виходиш з гри? Слабо ще пограти?

— Ага. Схоже що так, — відповів він — Непогано пограли, ага?

— Ти програв, як здаєшся. Зрозумів? Програв.

— Сумнівне твердження, — усміхнувся він і помер.

Щоб бути щасливим потрібно обов'язково когось любити

Маленька історія з життя невідомої мені людини:

Сьогодні моєму дідові виповнилось би 77 років. Однак Валентин Андрійович, на жаль, не дожив до цієї дати трохи більше року, віддавши богові душу дощового осіннього вечора, в середу 19 вересня. За пару років до смерті у нього почались серйозні проблеми з пам'яттю, трохи пізніше — з координацією рухів, а ще через деякий час лікарі діагностували пухлину мозку. Протягом останніх шести місяців свого життя він насилу пересувався, ледве розмовляв, майже нічого не їв і часто не міг згадати події добової або навіть годинної давності. Втім, пам'ять підводила його і раніше: дружина весь час ображалась за те, що він забував річницю їх весілля. З цього приводу були сварки, багато сварок. Тим не менш, дід дуже любив свою дружину і щороку дивився на неї, як до божевілля закоханий юнак.

Останні два тижні дідусь зовсім не вставав з ліжка, абсолютно нічого не їв і зовсім припинив розмовляти. Він просто лежав, час від часу важко повертаючись на бік. І ось одного разу ввечері, коли за вікном пішов дощ, він ледве чутно вимовив: «Любо». Його дружина в цей час була на кухні і, почувши голос чоловіка, побігла до нього в кімнату. «Який сьогодні день?» — пошепки хрипло запитав дід. «Середа, Валенько», — відповіла дружина. «Ні, який сьогодні день?» — дід повторив питання. Дружина його замовкла і замислилась. «Сьогодні 19 вересня, річниця нашого знайомства», — тихенько сказав дід і зовсім тихо, вже майже із заплющеними очима, додав: «Ось вже 56 років, як я тебе дуже люблю, Любочко! Вибач мене за все...»

Льотчики

Він за професією був льотчиком полярної авіації, а за покликанням - жартівником. Першоквітневі розіграші видавав чи не щодня.

Перлиною цих розіграшів став репортаж, опублікований десь на Крайній Півночі газетярем, який летів на Діксон на літаку нашого льотчика і поцікавився, навіщо половина лайнера забита кубами пресованого сіна. Справжнє пояснення було простим і нудним. На острові знаходилася корова. Вона давала молоко дітлахам полярників і потребувала раціону, відмінного від ягелю. Але журналіст отримав шанс прославитися сенсацією. Від льотчика він дізнався, що на Діксоні знайшли живого мамонта, проте не можуть його ні на чому переправити на велику землю. Вирішили пустити стародавню тварину своїм ходом. Авіатори, у свою чергу, повинні забезпечити худобину провіантом по шляху проходження: скинути в тундрі в'язанки сіна через рівні проміжки. Це має націлити мамонта у потрібному напрямку.

З обслуговування пасажирських маршрутів цього льотчика зняли зі скандалом, за супер-жорстокий жарт. Під час рейсу він кілька разів виходив в салон і через ілюмінатор за кріслом якогось солідного пасажира уважно оглядав крило. На здивовані погляди відповідав заспокійливими жестами - мовляв, все гаразд. Але потім пасажир не витримав і за допомогою усного спілкування спробував з'ясувати причини такої уваги до одного з крил. Льотчик довірливо показав на проміжок між крилом і закрилками і попросив уважно за ним стежити: якщо "ось на стільки" розшириться, одразу ж бігти в кабіну і повідомити. При заході на посадку з пасажиром трапився серцевий напад.

© www.jovan.com.ua