Все як завжди

Все як завжди. Часто цими словами ми можемо змалювати своє життя. Як завжди, ми встаємо вранці на роботу або навчання в звичний для нас час. Зробивши всі справи, намагаємось, як завжди, вийти з дому, щоб встигнути на маршрутку, яка приходить, як завжди. На роботі або навчанні все проходить, як завжди, і ми повертаємось додому. День минув, як завжди.

І так день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Наше життя проходить непомітно, тому що все як завжди. А вихідні? Що вони? Як ти їх проводиш? Ти ж не їздиш на велосипеді, не сидиш у кафе з друзями, не ходиш з ними в кіно. А якщо і робиш це, то дуже рідко, правда? Хоч це і не стрибки з парашутом чи пірнання з аквалангом, але вихідні проходять вдома, за комп'ютером — власне, як завжди.

І тебе вже, напевно, дратує це постійне «як завжди» в тексті, то чому ж вони не дратують тебе в житті?

До речі, як сьогодні пройшов твій день?

Історія Дня святого Валентина

Історія свята дня святого Валентина бере свій початок з Луперкалій Стародавнього Риму. Луперкалії — фестиваль еротизму на честь богині «божевільного» кохання Juno Februata і бога Фавна (Луперк — одне з його прізвиськ), покровителя стад, який відзначався щороку 15 лютого.
Головною частиною фестивалю Луперкалій було жертвоприношення тварин. З їхніх шкур виготовлялися бичі, за допомогою яких після бенкету молоді люди пороли жінок. Це стало дуже поширеним ритуалом в Римі, в якому брали участь навіть члени знатних родин.

В день свята Луперкалії приносили в жертву козлів. Після жертвопринесення відбувався жертовний бенкет з дотриманням наступного звичаю: двоє знатних юнаків вели до місця заклання козлів, один з жерців торкався їх чола жертовним закривавленим ножем, інший обтирав кров вовною, змоченою молоком. Ймовірно, цей звичай вказує на стародавні людські жертвоприношення як на задобрювальний акт.

Після ритуальної трапези луперки, озброївшись шматками шкур і роздягнувшись догола, бігали по місту, шмагали всіх зустрічних шматками шкур. Жінки охоче підставляли тіла під удари, оскільки вважалося, що удар луперка допомагає легше звільнитися від тягаря.

Святкування Луперкалій завершувалися своєрідною лотереєю. Дівчатка-підлітки писали в записках свої імена і кидали ці записки у величезну урну, а потім кожен чоловік витягував з урни ці записки. Дівчинка, ім'я якої витягав чоловік, ставала його сексуальним партнером на цілий рік до наступних свят. Таким чином у людей свято асоціювався з вільною любов'ю і сексом.
У 496 році Папа Геласій I (Папа Римський) замінив Луперкалії святкуванням Дня Святого Валентина.

Спочатку Валентин був римським пресвітером. Потім римляни влили йому в зад свинець. Потім відрізали яйця. Потім змусили їх з'їсти. І тільки потім відрубали голову. Сталося це як, як відомо, за часів імператора Caesar Marcus Aurelius Claudius Augustus.

День його смерті став святом закоханих і взагалі великого сексу не через анально-генитально-оральної катувальної схеми, а тому що треба було витиснути із звичаїв римського народу свято Луперкалій. 14 лютого юнаки та дівчата, ворожачи, отримували ім'я закоханого партнера на рік. Схему ворожіння зберегли. Ім'я партнера поміняли на ім'я святого покровителя. Нова назва прижилася. Пам'ять про старий звичай залишилася.

Як би ви не провели цей день, боюся, що Валентин провів його ще гірше.

Жінки люблять сов

Щоб бути щасливим потрібно обов'язково когось любити

Маленька історія з життя невідомої мені людини:

Сьогодні моєму дідові виповнилось би 77 років. Однак Валентин Андрійович, на жаль, не дожив до цієї дати трохи більше року, віддавши богові душу дощового осіннього вечора, в середу 19 вересня. За пару років до смерті у нього почались серйозні проблеми з пам'яттю, трохи пізніше — з координацією рухів, а ще через деякий час лікарі діагностували пухлину мозку. Протягом останніх шести місяців свого життя він насилу пересувався, ледве розмовляв, майже нічого не їв і часто не міг згадати події добової або навіть годинної давності. Втім, пам'ять підводила його і раніше: дружина весь час ображалась за те, що він забував річницю їх весілля. З цього приводу були сварки, багато сварок. Тим не менш, дід дуже любив свою дружину і щороку дивився на неї, як до божевілля закоханий юнак.

Останні два тижні дідусь зовсім не вставав з ліжка, абсолютно нічого не їв і зовсім припинив розмовляти. Він просто лежав, час від часу важко повертаючись на бік. І ось одного разу ввечері, коли за вікном пішов дощ, він ледве чутно вимовив: «Любо». Його дружина в цей час була на кухні і, почувши голос чоловіка, побігла до нього в кімнату. «Який сьогодні день?» — пошепки хрипло запитав дід. «Середа, Валенько», — відповіла дружина. «Ні, який сьогодні день?» — дід повторив питання. Дружина його замовкла і замислилась. «Сьогодні 19 вересня, річниця нашого знайомства», — тихенько сказав дід і зовсім тихо, вже майже із заплющеними очима, додав: «Ось вже 56 років, як я тебе дуже люблю, Любочко! Вибач мене за все...»

Я — ноутбук

Не можна здійснити кругосвітню подорож щоразу повертаючись додому.



Хочу щоб згин її ліктя був моєю постіллю. Щоб з нею я міг заплющити очі й не почути, як хтось пішов, як крутиться за вікном на підвіконні птах, як шкребе асфальт двірник, як вібрує телефон, притиснувшись до мого бедра у кишені, як рушає з місця ліфт.

Вона - це рідкісна можливість реалізувати режим Sleep, заданий в моєму мобільному світі. Я, здається, просто ноутбук, який дуже добре себе знає. У мене є межа заряду і є вагоме відчуття розрядки, і в режимі Sleep я живу так само - готовий запустити будь-яку програму по кліку мишки, дрімаючи під закритій кришкою, але не заряджаючись, а повільно вмираючи.

Я живу від розетки до розетки, і живу недовго - моїми ресурсами розпоряджаються розумно, але сповна. Мені не потрібна карта точок заряду в місті. Мені потрібна одна єдина Точка.

My dear dad,

Повертайся швидше. Ми тебе любимо.

© www.jovan.com.ua

— Коханий, не засинай одразу...

— Коханий, не засинай одразу. Добре? Не люблю, коли після сексу одразу засинають.
— Добре.
— А сьогодні 4 з половиною місяці, як ми знайомі!
— Прекрасно! Сходимо завтра відзначимо.
— А у тебе бувало, щоб ТАКА ось любов і так швидко?
— Ні. Не пам'ятаю, вірніше.
— Значить було. Ммм. А у мене — ні! У мене вперше таке. Слухай, а твоя попередня Наталка, вона тебе одразу полюбила?
— Якраз через 2 дні почала чесати про любов.
— Брехала, сто відсотків!!!
— Чому? Ти у перший же день почала.
— НУ НЕВЖЕ ТИ НЕ ВІДЧУВАЄШ РІЗНИЦЮ!!! У мене це ПОЧУТТЯ, а вона просто по вухах проїхатись.
— Так. Ти маєш рацію.
— Або ти мені не віриш?
— Вірю.
— Ну звичайно! Я так і знала. Їй повірив, а мені — ні! І груди у неї краще і закінчила вона Шевченка!
— Могилянку.
— Ах, тварюка, ти пам'ятаєш, що вона закінчила?! Любиш її досі??
— Ми вчилися разом.
— Ну і що? Хіба мало з ким я вчилася, я ж не говорю про них.
— Спи.
— Не можу. Вона стоятиме між нами завжди.
— Ти у сто разів краще і я з тобою, а не з нею.
— З жалості. Кому потрібна баба з такою сракою, як у мене.
— У тебе нормальна срака.
— ЩО ОЗНАЧАЄ «НОРМАЛЬНА»???? Хуйова — значить! Лицемірна тварюка! Все дрочиш на свою Наталочку??!

Він узяв подушку, акуратно накрив їй голову і різко натиснув. Повернувся на правий бік і заснув.

— Говорив мені тато: одразу засинай.

Жінки люблять, коли говорять про них і часто кажуть «Люблю». У чоловіків склад розуму трохи інший. Коли часто говориш «люблю» — це слово знецінюється. Втрачається зв'язок із самим почуттям. Причому, у першу чергу — знецінюється для самого себе. Чоловіки прагнуть казати це слово цілком серйозно, намагаючись висловити саме це — любов. А не просто щоб зробити приємне. У чоловіків слово — це справа. За слово і відповісти можна — і потрібно. А коли «люблю» стає лише словом — починає нудити від самого себе.

© www.jovan.com.ua

First knockout

Моє бойове хрещення.


© www.jovan.com.ua

Тиша

Мовчання у блозі зовсім не означає мовчання в реальному житті. Часу і подій у мене було досхочу. Але руки не піднімались щось написати. Тому що думки розбігались як таргани на кухні, коли вмикають світло. Писати про те, що спричинило таке тривале мовчання я не маю ані часу, ані бажання. Кому треба і так все знають.

© www.jovan.com.ua

Будильник

Я ставлю будильник на півдругу ночі, щоб не пропустити сон. По звуку відриваюсь від справ і відправляюсь у ліжко.

© www.jovan.com.ua

...

Померла людина.
(Я зараз заплачу, ви не лякайтесь)
Померла раптово, прикро. А перша фотографія, яка знайшлась, залишилась з паспорта. Мало того — цифрова. Все як завжди. Провали у світлі. Жирні темні контури по силуету. Подушкоподібне обличчя через короткий фокус. Повна відсутність дрібних деталей. Офіціозно-переляканий вираз обличчя.

І ніби є інші фотографії. Їх багато різних. Ось він, за Тетянкою, примружився. Це на рибалці тоді у жовтні. А тут групова фотографія випускників. Так, його трішки Микола затулив. Там так мало місця було. І фотограф поспішав. А це ми розведення мостів у СПб ходили дивитись. Онде, на задньому плані — Петропавлівка, бачите? Не бачите? Але це Петропавлівка! А тут вони у Єгипет їздили. Ну, обличчя, правда в тіні. Вони хотіли сфотографувати піраміду. А це на дачі він увечері виходив покурити. На ньому така шапка смішна була. Шапку прибрати можна? У нього тут такий погляд хороший. Ну, і відблиски на окулярах прибрати. І всі ці стопки домашніх альбомів не можуть допомогти.

А іноді просто немає сил розбирати ці фотографії. Тому що не віриться, що його немає. Не віриться, що все це — тепер буде тільки в спогадах. І тоді "на допомогу" приходить фотографія на паспорт. Найочевидніший засіб. Я не пам'ятаю, вкотре я роблю це зараз. Просто не хочу пам'ятати.

Фотографуйтесь у хорошій студії з усмішкою на обличчі! Фотографуйтесь, поки ви молоді і здорові! Фотографуйтесь, коли вам є, що висловити у погляді, для тих родичів і друзів, які залишаться після вас. Фотографуйтесь і кладіть фотографію на видне місце. Тому що буде гірко і боляче наспіх гортати тремтячими пальцями альбом, коли ще не віриться, що все у минулому.

© www.jovan.com.ua

Окремо

Коли ви розходитесь. Коли ви, вже не тримаючись за руки, йдете абикуди і знаєте, що йдете нарізно, окремо, не дивлячись один на одного, і все вже вирішено. Все вже ясно і вже нічого не буде. Нічого навіть сподіватися. А на що тут сподіватися? І навіть не важливо, хто винен. Хоч і так ясно хто. Адже в таких речах завжди хтось винен. Звісно ж. Адже просто так ніхто не розходиться. Розходяться завдяки чиїйсь провині. Розходяться тому, що хтось не так поводився і знав чудово, що не так поводиться, і говорилось не раз: «Не роби так. А якщо будеш так поводитись, ми обов'язково розійдемось». І ось — що за людина! — не послухалась, і поводилась погано або робила те, що робити було не треба, і не робила того, що треба, і вона, звісно ж, винна, і з'ясовувати нічого. Адже можна було просто робити те, що просили, і не робити те, чого просили не робити. Так от все це вже неважливо.

І ось ви йдете, опустивши голови, а назустріч, як навмисне, веселі пари з дітьми, у вальсі, у менуеті, у па-де-де, з повітряними кульками, з бубликами, з імбирними пряниками на стрічках, з надувними кругами через плече, з міських ярмарків, в літні кінотеатри або в зоопарк з цукровою ватою, сміються, пускають мильні бульбашки і вкриваються літнім рум'янцем, ластовинням.

І так прикро. Можна ж було як вони. Дочекатись, дотерпіти, дотягнути. Народити дітей, накупити їм свистків повну жменю і дерев'яного коника, ходити парками по суботах і радіти життю. Але це вже неважливо. Це все не про вас. Ви ж розійшлись. Ви тепер поодинці. Вільні, окремі, легкі.

І ось ви йдете, поодинці, і знаєте, що йдете нарізно, не тримаючись за руки, і все вже вирішено. Все вже ясно. І проходите повз кафе, в яке колись мріяли зайти. Адже хтось з вас говорив: «Яке миле кафе! Ми обов'язково з тобою туди сходимо, там подають морозиво в цукрових стаканчиках із справжньою малиною». І все було не до того, не до морозива і не до малини. А зараз, адже ви вже розійшлись, і вже поодинці і навіть не важливо, хто в цьому винен, і розбиратися нічого. І ви йдете повз те саме кафе, і так погано. І сумно.

Прикро. І така нелюбов до того, хто це говорив. І навіщо було це говорити? Адже й так і не зайшли. А зараз що? Тепер не буде у нас ніколи ані цього кафе, ані цієї малини. А адже ти обіцяла! Як ти могла? Я хочу, я хочу, щоб це було. Неначе монтажник вирізав злими ножицями найулюбленіший шматочок з нашого з тобою фільму, той, який мені дуже подобався: ми сидимо у вуличному кафе, на іспанських стільцях з підібганими ніжками, я сміюсь, замастившись у малиновий сік, а ти тримаєш край моєї сорочки і просиш сіль. Неначе сіль допомагає від малинових плям.

Так от це вже неважливо. Цього не буде і не було.

© www.jovan.com.ua

Bath

I've had baths that were deeper than you.




© www.jovan.com.ua

travel

Я люблю їздити на машині. Раніше їхав за місто і гнав. Це була свобода.




© www.jovan.com.ua

Льотчики

Він за професією був льотчиком полярної авіації, а за покликанням - жартівником. Першоквітневі розіграші видавав чи не щодня.

Перлиною цих розіграшів став репортаж, опублікований десь на Крайній Півночі газетярем, який летів на Діксон на літаку нашого льотчика і поцікавився, навіщо половина лайнера забита кубами пресованого сіна. Справжнє пояснення було простим і нудним. На острові знаходилася корова. Вона давала молоко дітлахам полярників і потребувала раціону, відмінного від ягелю. Але журналіст отримав шанс прославитися сенсацією. Від льотчика він дізнався, що на Діксоні знайшли живого мамонта, проте не можуть його ні на чому переправити на велику землю. Вирішили пустити стародавню тварину своїм ходом. Авіатори, у свою чергу, повинні забезпечити худобину провіантом по шляху проходження: скинути в тундрі в'язанки сіна через рівні проміжки. Це має націлити мамонта у потрібному напрямку.

З обслуговування пасажирських маршрутів цього льотчика зняли зі скандалом, за супер-жорстокий жарт. Під час рейсу він кілька разів виходив в салон і через ілюмінатор за кріслом якогось солідного пасажира уважно оглядав крило. На здивовані погляди відповідав заспокійливими жестами - мовляв, все гаразд. Але потім пасажир не витримав і за допомогою усного спілкування спробував з'ясувати причини такої уваги до одного з крил. Льотчик довірливо показав на проміжок між крилом і закрилками і попросив уважно за ним стежити: якщо "ось на стільки" розшириться, одразу ж бігти в кабіну і повідомити. При заході на посадку з пасажиром трапився серцевий напад.

© www.jovan.com.ua

Куріння

© www.jovan.com.ua

Моногамність

— Ты верный, в смысле моногамный?
— Скоріше однозадачний.
— А какая разница?
— Вірний – це від високої моралі, мабуть. А у мене ресурсів не вистачає у закоханому стані помічати інших жінок.

© www.jovan.com.ua

Холодний душ

Я не мазохіст, але зранку приймаю холодний душ. Це прекрасний початок дня, оскільки потім вже точно не буде нічого гіршого.

© www.jovan.com.ua

Щастя рухатись

Всі ми любимо помудрувати і пофілософствувати, коли трапляється така нагода. Цим я і займусь.

Щастя — це певний процес переживання приємних відчуттів, який має певну тривалість у часі. Часу у нас достатньо, залишилось набратись відчуттів. Найпростіші — їжа та секс. І перше, і друге. І побільше! Хтось скаже — музика, кіно, література. Теж піде. Або всіх перемогти і стати найпершим. Згоден. А якщо не вистачає відчуттів, куди всі біжать? Подорожі, ага. Хочеться ще гостріше? Будь ласка — лижі, сноуборд, серфінг, велосипед, мотоцикл і ще багато чого, не менш екстремального.

Всі ці відчуття об'єднуються однією простою штукою — це все РУХ. І переважно відчуття тим яскравіші, чим вища швидкість, чим більше світ навколо. Приємні відчуття можливі тільки у динаміці. Інакше навіть їжею можна було б насолоджуватись, просто поклавши шматочок до рота і завмерти від задоволення на півгодини. Але жодна людина так не робить — кожен кусає, жує, ковтає, бере ще. Рухається у цій ситуації та отримує масу приємних відчуттів. І тут не треба думати — природа дала шанс кожному, а далі, якщо хочете більше — намагайтесь самі.

Так до чого це я. До бордерів. А особливо до бордерів, які відвідують Протасів яр. А особливо до бордерів-дівчат. Які переважно сидять рядочками на схилі, лежать бо впали або підіймаються вгору. Реально ніразу не бачив як вони спускаються вниз. Так для чого тоді цей екстрим?