— А давай наввипередки до гірки? — запропонував він їй, передчуваючи перемогу.
— Ні, — відмовилась вона — Вихователька сказала не бігати. Отримаємо потім.
— Злякалась? Здаєшся? — він зареготав образливо.
— Ось ще, — фиркнула вона і зірвалась з місця до гірки.
Потім вони сиділи в групі, покарані, під наглядом няні, дивились у вікно як гуляють інші і дулись одне на одне і на виховательку.
— Казала тобі — отримаємо, — бурчала вона.
— Я б тебе перегнав обов'язково, — дувся він — Ти нечесно побігла. Я не приготувався.
— А закладемось, що я швидше за тебе читаю? — запропонував він їй.
— Хахаха, — прийняла вона парі — Ось перевірятимуть техніку читання і подивимось. Якщо я швидше — будеш мій портфель носити весь тиждень.
— А якщо я — віддаєш мені свої яблука весь тиждень! — погодився він.
Потім він сопів по дорозі з двома рюкзаками і бурчав:
— Ну і що! Зате ти не запам'ятовуєш що читаєш і пишеш повільніше. Закладемось?
— А давай пограємо, — запропонував він — Ніби я лицар, а ти ніби дама серця.
— Дурень, — чомусь образилась вона.
— Слабо? — засміявся він — Слабо ніяковіти, побачивши мене? І дурнем не обзивати теж слабо.
— І нічого не слабо, — повелась вона — Тоді ось ще. Ти мене теж дурепою не обзиватимеш і будеш захищати.
— Само собою, — кивнув він — А ти мені алгебру вирішуєш. Не лицарська це справа.
— А ти мені твори пишеш, — усміхнулась вона — Брехати і вигадувати — якраз лицарська справа.
А потім він виправдовувався в телефон:
— А не треба було поводитись як дурепа. Тоді ніхто дурепою і не назвав би. Я, до речі, і вибачився одразу.
— Ти зможеш зіграти закоханого у мене чоловіка? — запитала вона.
— Це непросто, — хитро відповів він — Я тебе дуже добре знаю. А що трапилось?
— На вечірку запросили. А одній йти не хочеться. Будуть лізти різні.
— Нуу, я навіть не знаю, — протягнув він.
— Слабо? — підсмикнула вона.
— І нічого не слабо, — прийняв він пропозицію — З тебе пачка сигар, до речі.
— За що? — не зрозуміла вона.
— Ескорт нині дорогий, — розвів руками він.
А по дорозі додому він бурчав:
— Заграй закоханого, заграй закоханого. А сама по пиці лупить ні за що. Закохані, між іншим, цілуватись лізуть зазвичай.
— Що це? — запитала вона.
— Каблучка. Хіба не очевидно? — промимрив він.
— Нібелунгів? Влади? Якась нова гра?
— Ага. Давай в чоловіка і дружину пограємо, — випалив він.
— Треба подумати, — кивнула вона.
— Слабо? — пересмикнув він.
— І нічого не слабо, — протягнула вона — А ми не заграємось?
— Так розлучимось якщо що. Які проблеми? — хмикнув він.
А потім він виправдовувався:
— А звідки мені знати як пропозиції робляться? Я ж вперше пропоную. Ну хочеш ще раз спробую? Мені не слабо.
— Зіграємо в батьків? — запропонувала вона.
— Давай. В моїх, чи в твоїх? — погодився він.
— Дурень. У батьків власної дитини. Слабо?
— Ого як, — замислився він — Не слабо, звісно, але непросто.
— Здаєшся? — засмутилась вона
— Ні, ні. Коли це я тобі здавався? Граю, звісно, — наважився він.
— Ускладнюємо гру. Ти тепер граєш в бабусю.
— Правда? — не повірила вона.
— 3900, пацан. Слабо тобі в бабусю зіграти?
— А ти в даному випадку в кого граєш?
— У чоловіка бабусі, — засміявся він — Як я можу в бабусю грати?
— В ді-ду-ся. Як би ти не молодився, — засміялася вона — Чи слабо?
— Куди ж я подінусь.
Вона сиділа біля його ліжка і плакала:
— Здаєшся? Ти здаєшся, чи що? Виходиш з гри? Слабо ще пограти?
— Ага. Схоже що так, — відповів він — Непогано пограли, ага?
— Ти програв, як здаєшся. Зрозумів? Програв.
— Сумнівне твердження, — усміхнувся він і помер.
