Маленька історія з життя невідомої мені людини:
Сьогодні моєму дідові виповнилось би 77 років. Однак Валентин Андрійович, на жаль, не дожив до цієї дати трохи більше року, віддавши богові душу дощового осіннього вечора, в середу 19 вересня. За пару років до смерті у нього почались серйозні проблеми з пам'яттю, трохи пізніше — з координацією рухів, а ще через деякий час лікарі діагностували пухлину мозку. Протягом останніх шести місяців свого життя він насилу пересувався, ледве розмовляв, майже нічого не їв і часто не міг згадати події добової або навіть годинної давності. Втім, пам'ять підводила його і раніше: дружина весь час ображалась за те, що він забував річницю їх весілля. З цього приводу були сварки, багато сварок. Тим не менш, дід дуже любив свою дружину і щороку дивився на неї, як до божевілля закоханий юнак.
Останні два тижні дідусь зовсім не вставав з ліжка, абсолютно нічого не їв і зовсім припинив розмовляти. Він просто лежав, час від часу важко повертаючись на бік. І ось одного разу ввечері, коли за вікном пішов дощ, він ледве чутно вимовив: «Любо». Його дружина в цей час була на кухні і, почувши голос чоловіка, побігла до нього в кімнату. «Який сьогодні день?» — пошепки хрипло запитав дід. «Середа, Валенько», — відповіла дружина. «Ні, який сьогодні день?» — дід повторив питання. Дружина його замовкла і замислилась. «Сьогодні 19 вересня, річниця нашого знайомства», — тихенько сказав дід і зовсім тихо, вже майже із заплющеними очима, додав: «Ось вже 56 років, як я тебе дуже люблю, Любочко! Вибач мене за все...»
