Здається, стрімко втрачати власну цінність потрібно зневажливо, ніби віддаєш гроші циганському брудному немитому хлопчику, який пристав до тебе ще на виході з кав'ярні. Як не смішно, але самогубство суперечить власному пафосу - заперечуючи життя не можна озиратись на нього, на його наповнення, яке складається з чужих думок та сумнівних поглядів. Інша справа зі скукою в очах зайти до ванної, ліниво, сьорбаючи з горнятка каву, порізати невинні вени і випустити червоний струмок у сантехніку - і без будь-яких самошкодувань і ниття "от ви без мене поживете" або "світ, ти - гидкий". Світ не гидкий, світу, якщо придивитись, і нема зовсім. Ми ходимо у зелених окулярах з подряпаними лінзами, наш світ двоїться, клубиться, здається він монолітний, а ризикни - зніми окуляри, глиба виявиться сірим пилом - тривожних як сон електронів. Любити, чи зневажати у такому світі по суті нема чого, так від чого ж страждати, коли залишаєш його на сумнівне згасання? Без почуттів зайти на дах, підійти до парапету і не зупиняючись ступити у вічність. Хіба вічність і ніщо не одне й те саме? Ага.
skip to main |
skip to sidebar
