Коли ви розходитесь. Коли ви, вже не тримаючись за руки, йдете абикуди і знаєте, що йдете нарізно, окремо, не дивлячись один на одного, і все вже вирішено. Все вже ясно і вже нічого не буде. Нічого навіть сподіватися. А на що тут сподіватися? І навіть не важливо, хто винен. Хоч і так ясно хто. Адже в таких речах завжди хтось винен. Звісно ж. Адже просто так ніхто не розходиться. Розходяться завдяки чиїйсь провині. Розходяться тому, що хтось не так поводився і знав чудово, що не так поводиться, і говорилось не раз: «Не роби так. А якщо будеш так поводитись, ми обов'язково розійдемось». І ось — що за людина! — не послухалась, і поводилась погано або робила те, що робити було не треба, і не робила того, що треба, і вона, звісно ж, винна, і з'ясовувати нічого. Адже можна було просто робити те, що просили, і не робити те, чого просили не робити. Так от все це вже неважливо.
І ось ви йдете, опустивши голови, а назустріч, як навмисне, веселі пари з дітьми, у вальсі, у менуеті, у па-де-де, з повітряними кульками, з бубликами, з імбирними пряниками на стрічках, з надувними кругами через плече, з міських ярмарків, в літні кінотеатри або в зоопарк з цукровою ватою, сміються, пускають мильні бульбашки і вкриваються літнім рум'янцем, ластовинням.
І так прикро. Можна ж було як вони. Дочекатись, дотерпіти, дотягнути. Народити дітей, накупити їм свистків повну жменю і дерев'яного коника, ходити парками по суботах і радіти життю. Але це вже неважливо. Це все не про вас. Ви ж розійшлись. Ви тепер поодинці. Вільні, окремі, легкі.
І ось ви йдете, поодинці, і знаєте, що йдете нарізно, не тримаючись за руки, і все вже вирішено. Все вже ясно. І проходите повз кафе, в яке колись мріяли зайти. Адже хтось з вас говорив: «Яке миле кафе! Ми обов'язково з тобою туди сходимо, там подають морозиво в цукрових стаканчиках із справжньою малиною». І все було не до того, не до морозива і не до малини. А зараз, адже ви вже розійшлись, і вже поодинці і навіть не важливо, хто в цьому винен, і розбиратися нічого. І ви йдете повз те саме кафе, і так погано. І сумно.
Прикро. І така нелюбов до того, хто це говорив. І навіщо було це говорити? Адже й так і не зайшли. А зараз що? Тепер не буде у нас ніколи ані цього кафе, ані цієї малини. А адже ти обіцяла! Як ти могла? Я хочу, я хочу, щоб це було. Неначе монтажник вирізав злими ножицями найулюбленіший шматочок з нашого з тобою фільму, той, який мені дуже подобався: ми сидимо у вуличному кафе, на іспанських стільцях з підібганими ніжками, я сміюсь, замастившись у малиновий сік, а ти тримаєш край моєї сорочки і просиш сіль. Неначе сіль допомагає від малинових плям.
Так от це вже неважливо. Цього не буде і не було.
© www.jovan.com.ua
